Хмельницька область
Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой „солодкий та коханий дим” рiдного краю має завжди нагадувати i берiзку бiля рiдної хати, i школу, i те оточення, серед якого ти зрiс, тих людей, якi допомогли тобi стати на ноги i навчили добра. Такими людьми для кожного з нас були батьки, вчителi. Теплi спогади про чарiвний свiт дитинства, про школу завжди навiюють щемнi спогади для кожної людини, якого б вiку вона не була. Школу (так, саме школу!) поставили українцi в один ряд з такими словами, якi рiвноцiннi життю — мама, Україна, мова. Як церква ростить вiру в Бога, так школа плекає розум нацiї. Давнi , добрi традицiї шанобливого, святого ставлення до освiти живуть на теренах України. Минуле завжди стоїть на дорозi в майбутнє . І ми, молоде поколiння, не маємо морального права вiдкидати оте минуле, нехтувати чи зневажати його, а, навпаки, пiзнавши, гордитись ним , пишатись i примножувати. Для кожного з нас iсторiя роду, iсторiя рiдної школи мусять бути святими. У цьому ще раз переконався, коли почав збирати спогади людей, якi в рiзний час навчались у нашiй школi. Захотiлось дiзнатись, де корiння моєї школи, що то був за час, якi були умови життя. Ця робота виявилась надзвичайно цiкавою. Передi мною, як живi, поставали картини з минулого. Я довiдався, що в 1901 роцi в селi було вiдкрито церковно-приходську школу, яка проiснувала аж до буремних днiв революцiї. Пiсля революцiї багато дiтей i дорослого населення вчились грамоти при лiкнепах (люди збирались у якiйсь однiй хатi, а вчитель приходив i навчав грамоти). Умови були тяжкими, то вчились взимку, а влiтку працювали. У 1929 роцi вiдкрилась польська школа, яка проiснувала до 1937 року. Директором цiєї школи була Щуцька Марiя Йосипiвна, вчителем — Тюнкевич Карл. У 1933 роцi в цiй школi навчалося 20 учнiв, а в 1937 роцi школу закрили, тому що було всього 3 учнi ( багато сiмей було вислано на Казахстан). Дiти ходили до школи хто в чому мiг. Немирiвська Франя пригадує, що мала велике бажання вчитися, а от взутися не було в що. Батько зробив дерев’янi чунi, а свиту мала вiд старших. У селi донедавна проживали Гурська Петра, Катрук Петра, Сташевська Юлiя, якi навчались у польськiй школi. Також у 1932 роцi було вiдкрито Бiсiвську семирiчну школу. Директором цiєї школи був Озимкiвський Олександр Володимирович. Ось що згадує про директора школи Коноваленко Тамара Михайлiвна, колишня вчителька української та росiйської мови : „ Я побачила середнього зросту людину в довгому чорному, отороченому сiрим хутром кожушку, в шапцi – вушанцi. Русяве, пряме, коротко пiдстрижене волосся, лице блiде, трохи смагляве, стрункий, худорлявий, але в ходi вiдчувається сила i спритнiсть”. На той час у школi була створена майстерня, посаджено садок, були гарнi дослiднi дiлянки, класи затишнi, гарно оформленi, хороший спортмайданчик. Органiзоване харчування i матерiальна допомога учням. У школi тричi на рiк випускався лiтературний журнал, який писали i iлюстрували самi учнi. Редакцiя журналу зiбрала багато цiнного фольклорного матерiалу на селi. Зi спогадiв Коноваленко Тамари Михайлiвни довiдався, що пам’ятним був день, присвячений 100 – рiччю з дня загибелi О. С. Пушкiна. Було органiзовано виставку учнiвських робiт ( малюнки, iлюстрацiї, твори ). Активно працювали пiонерська та комсомольська органiзацiї, учнiвський комiтет. Глибоко запали в душу слова Гавронського Іллi Вiкторовича : „ Дуже швидко пролетiли роки, я встиг постарiти, але не можу забути дитячi та юнацькi роки, i, звичайно, нiколи не зможу забути своїх перших наставникiв, наших вчителiв. Менi згадується 1934 рiк. Ми, босоногi дiтлахи, iз Бiсовочки, прийшли в 5 клас Бiсiвської семирiчної школи. Пам’ятаю, як зараз, напутнi слова директора школи, Озимкiвського Олександра Володимировича, молодого, середнього зросту, свiтло – русявого, з вольовим обличчям. Я дуже любив уроки iсторiї, суспiльствознавства, бiологiї. Історiя залишалась моїм улюбленим предметом. В нашiй школi була художня самодiяльнiсть ( ми спiвали, ставили п’єси в клубах )”. Подiлився своїми спогадами i Немирiвський Дмитро Казимирович. Із його розповiдi ми довiдалися, що вiн у 1935 роцi пiшов у перший клас. Було йому тодi 9 рокiв. Якраз у цьому роцi був перший випуск семирiчної школи. У молодших класах вчили його Шпак Сергiй Миронович та Озимкiвська Текля Павлiвна. У школi вчився добре. У нагороду в 4 класi дали черевики. Бiльшої радостi годi було чекати. Хоч якi були важкi часи, а в школi давали 1 стакан теплого чаю, 4 пряники безплатно. Велика бiда була з одягом . Замiсть шапки зав’язував хустку, а на ноги тiтка з Острога дала один калош i боти. Дуже боляче було вiд того, що зневажали його, як дитину репресованого, через те книг не давали, проте навiть це не зашкодило гарно вчитись, бо поруч були друзi : Гончарук Іван, Панчук Петро Григорович, Бугай Вiктор Васильович, Танащук Феофан Сергiйович, Романюк Андрiй Петрович та iншi. У 1941 роцi закiнчив 6 класiв. Перед вiйною директором школи був Адамчук Платон Юхимович. Вiяло теплом i вiд спогадiв Якимчук Софiї Гнатiвни. Хоч пролетiло багато рокiв, а нiщо не може стерти iз пам’ятi той незабутнiй 1936 рiк, коли вона вперше переступила порiг Бiсiвської семирiчної школи своєї першої вчительки Озимкiвської Тетяни Павлiвни, яка вперше вчила виводити першi лiтери, пiзнавати ази науки, вiдкривати дивосвiт навколо себе. У 4 класi вчив Андрiй Васильович, якого пiзнiше , уроки вiйни , вбили фашисти. Менi особливо запам'яталась iсторiя, яка трапилась iз Софiєю Гнатiвною у першому класi. Всiм дiтям давали букварi . Цих букварiв було два види. Один буквар був з чорними малюнками, а другий – з кольоровими . Останнiй був дуже гарний. Букварi роздавала Текля Павлiвна . Для Софiї Гнатiвни припав буквар з кольоровими малюнками. Яка ж то була радiсть. Але для того , щоб його мати постiйною, потрiбно було гарно поводитись. Намагалась Софiя Гнатiвна цього дотримуватись, але, на свою бiду, одного разу обернулась назад. Це помiтила вчителька i забрала буквар , та вiддала комусь iншому, а для неї дала буквар з чорними малюнками. На очi Софiї Гнатiвни набiгли непрошенi сльози, вона вибiгла iз класу i помчала додому. Образа була така велика, що вирiшила утекти в Шекеринцi, де жила бабуся. Завернув дядько Рабчевський i привiв до школи. Але вже гарного букваря так i не довелося мати. У школу ходила напiвбоса i влiтку, i взимку . Коли в школi давали валянки, то не було галошiв. То мама пiдшивала якимось ганчiрками i так доводилось ходити, а зими в той час були снiжнi i холоднi. А зверху мама обв'язувала Софiю Гнатiвну попiд руки великою хусткою i так вона йшла до школи. У таких умовах жила i вчилась, але вчилась добре. Пiсля вiйни школа тулилась в трьох пристосованих примiщеннях i попiвській хатi ( 4 кiмнати ), в хатi репатрiйованих в Казахстан ( майстерня i бiблiотека), будинку панського управителя ( 4 кiмнати ). Директором школи був Мельничук Савелiй Ананiйович. Математику читав Кондратьєв Іван Степанович, а його дружина – Неонiла Інокентiївна – читала росiйську мову. Фiзкультуру викладав Сойко Борис Йосипович, а українську мову – Текля Павлiвна. Пiслявоєнний перiод був для всiх важким. Нечипорук Валентин Сергiйович пригадує, що в класах було по 30- 35 чоловiк. Це були дiти рiзного вiку, томупрацювати з ними було важко. Одягу , як такого, теж не було. Були однi штани на будень i на свято, i то з полотна., яке фарбували бузиною. На бiднiсть звертали менше уваги , а вчитись хотiлось усiм. З 1952 року директором школи став Сидорчук Никифор Фiлiмонович , який був переведений у Бiсiвку з В'язовецької школи. Був людиною врiвноваженою, покладистою, завжди умiв вислухати учня, порадити щось, допомогти, бо роки теж були важкими. У 1966 роцi директор школи стала Корнакiвська Галина Михайлiвна. А ще бачила, як щоранку випускники її школи долали вiдстань за 9 кiлометрiв до Бiлогородки чи за 29 км. до Бiлогiр'я . Хiба ж могла дивитись вона на це спокiйно. Болiла душа, тривожилось серце.
Надворі 2017 рік. Багато вже води збігло з того часу, як школа ввійшла в дію. Тому і зміни у школі теж тривають. Багато випускників школи переїхали жити і працювати в міста, тому наша школа стала малочисельна. У 2016-2017 навчальному році в школі навчається лише 67 учнів, немає у школі і окремих класів: 4-го, 11-го. Багато вчителів, що працювали в старій школі, вже пішли за межу вічності. Частина вчителів пішла на пенсію, школа поповнюється новими кадрами. Але як би там не було, працюємо і навчаємо учнів. Вчителі також навчаються нових технологій і навчають цьому учнів. І надалі спонсорами для школи виступають очільники господарства Зернопродукт "Рідний край" та голова сільської ради Пензеник Наталя Петрівна ( також випускниця нашої школи), яка нещодавно обійняла цю посаду, але вже надає відчутну допомогу школі. Школо! Моя ти мрiйнице золота! Будь завжди ти зiркою провiдною для своїх орлят, свiти їм теплом i затишком, запрошуй гостинно у свiй дiм! Бо пам’ять народу — вiчно жива, вiчно живою буде i iсторiя моєї школи. |